Четверг
27.06.2019
05:55
Форма входа
Горячая линия
Категории раздела
В гостях [8]
Мероприятия [108]
Мероприятия, проводимые в школе и в других учебных учреждениях...
Календарь
«  Ноябрь 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Статистика
Besucherzahler russian girl
счетчик посещений
Интернет-статистика
Архив записей
Официальный сайт
Главная » 2012 » Ноябрь » 19 » «Живе моя рідня у неньці-Україні» – співали башкирські гості в Горбанях поездка в Украину
12:34
«Живе моя рідня у неньці-Україні» – співали башкирські гості в Горбанях поездка в Украину
Уперше в історії у жителів сіл Горбані та Чопилки побувала в гостях делегація нащадків селян, які більше ста років тому перебралися звідси в Башкирію, шукаючи кращого життя на вільних землях. 7 листопада у будинку культури відбулася зустріч з етнічними українцями, що проживають нині в селі Золотоношка Стерлітамакського району.

Делегацію з 11 осіб очолювала Зінаїда Олександрівна Карюгіна, 52 роки, завідувачка українським історико-культурний центром українців Республіки Башкортостан:

– Ми повторили шлях ходаків-українців, які ще в 1890-1891 роках заснували село Золотоношка. Здійснили давню мрію – побувати на історичній  батьківщині. Але про історію краще розкаже наша завідувачка музеєм.

Гроші на поїздку використали з виграного нами президентського гранту – 100 тисяч рублів. Добиратися сюди так, як наші предки – на конях та волах, – не могли, тож їхали поїздом. Це дві доби в дорозі, з пересадкою у Москві. Квитки на кожного обійшлися по 7 тисяч рублів.

На Україну приїхали 3 листопада, будемо тиждень, розмістилися у своєї землячки в селі Рацюківщина Драбівського району на Черкащині. Ми відвідали села Безбородьки, Нехайки, Безпальчево, Золотоношка і, звичайно, Жернокльови. Це рідне село Черненка Антона Фомича, який першим купив землі в Башкирії і потім агітував своїх земляків їхати до нього.

Спадкоємиця тих першопрохідців по чоловічій лінії також приїхала на Україну. Це – Черненко Ніна Іванівна, бібліотекар, завідувачка колгоспним музеєм на громадських засадах. Цією справою займається 22 роки. Передусім перепрошує за мову:

– Буду балакати як дома, як балакають і мої діти та внуки. Воно в нас все так і сохранилося за 112 лєт. 

Її суржик російської й української дуже схожий на розмову наших місцевих людей.

Оповідаючи історію своїх предків, Ніна Іванівна кілька разів наголошує на тому, що вони були добровільними переселенцями, а не виселенцями, як вона про це почула тепер в Україні.

– Антон Черненко був грамотним селянином, служив у Москві в Астраханському полку. Там познайомився з чоловіком з хутора Кожай, це за 12 км від нашого села, який і розказав йому, що в нас землі багато і її можна задешево купити. Обіцяв помогти, якщо задумає приїхати. Після закінчення служби, у 1898 році, Черненко вернувся у своє село і всім про це розказав. Односельці зібралися по 50 копійок, набрали 25 рублів, і відправили Антона Фомича в далеку поїздку, тоді це звалися Кушкульські землі. У трьох башкирських поміщиків він викупив 1019 десятин землі строком на 52 роки. Розраховувалися через банк.

Слідом за Антоном Фомичем приїхали його односельці і заснували  поселення, яке назвали на пам’ять про річку Золотоношка, що була в їхньому рідному селі на Україні. За ними потяглися інші родини із Золотоніського та сусіднього Переяславського уїздів, зокрема, з Горбанів, трішки із Сухої Калигірки і Малої Калигірки, костянтиноградовські і пирятинські Полтавської губернії. Усього 270 сімей. У кого в Україні  була земля, продавали по 250 рублів, а там купували набагато дешевше. У мене є купча за 1900 рік на землі, придбані Черненькими, – на 14 сімей, Рудями – на 11 сімей та Падалками – на 7 сімей. Зараз в селі живе п’яте покоління їхніх нащадків. Дзюби, Андросенки, Сидоренки – це теж уже й наші роди. Спочатку вони жили кутками – полтавка, вознесеновка, гельмязівка, а потім об’єдналися. Зараз у Золотоношці живе 630 людей, з них 80 процентів – українці.

Я і мої батьки народилися в Башкирії, а бабуся Ярина, вона з 1988 року, уродженка Київської губернії, її прізвище було Дерев’янко. З батьками відправилася на переселення, коли їй було шість років. Дорогою мама померла, батько теж пропав, лишивши дітей у чужих людей. У голод в 30-ті роки бабуся потрапила в Золотоношку. І отак там повівся наш рід.

Гості кажуть, що немало їхніх односельців мають родичів в Україні, давно підтримують стосунки. Нині один з учасників делегації гостював у двоюрідної сестри в Києві.

 – А я оце тільки щас знайшла родичів, – хвалиться  Антоніна Іванівна Гречко, 60 років. –   У Жорнокльовах – троюрідну сестру мужику мойому, чоловіку значить. А в Нехайках – родичів з моєї сторони Наталенків і Пустогар. Я зайшла в хатку до них, балакаємо, а тут заходить старенька мама та й каже: «Господи, а це наша родина приїхала! Так похожа на нас!» Ви знаєте, яка радість і біль у серці, сльози на очах, обнімаємося, цілуємося – це вам не передать!  Тільки переїхати на Україну вже ніхто не зважиться.  Наші діти тим більше.  Вони там народилися, дома свої построїли, обжилися, тепер  своїх дітей будують.  У нашому селі жити гарно – дороги добротні, новий будинок культури, все опалюється.

– А я в Башкирії заміж вийшла. Це було в лютому 1976 року, тоді в дівоцтві мене звали Валя Куплена. З Чорнобаївського району родом, совхоз ім. Комінтерну. Оце побувала на рідній землі, розчулилася – вернулася б жити сюди з дорогою душею! Так  чоловік  не хоче переїжджати. Я на фермі працюю зараз сторожем, а до того дояркою поралася. У нас колгосп імені Тараса Григоровича Шевченка. Раніше міліонером був! А зараз уже бідний. З нового року зарплати грішми ні разу не давали, а все натурою – свинями, телятами, зерном. Так що кожен в селі тримає своє господарство, з нього і живемо. Багато вийшли з колгоспу, самостійно фермерують. І можна сказати, що непогано люди живуть у нас, хоч і багато працюють. Я, як їхала в Україну, то вісім свиней зарізали та продали – оце наші гроші. Ще 30 дома осталося. Збуваємо на базар або оптовикам цілими тушами.  Тримаємо і по 10-12 корів. Тільки молоко в нас не приймають, як оце у вас молоковози збирають по селу. Ми самі переробляємо, сепаратор не виключається днями, вершки, масло збиваємо і на базар.  

Окрім працелюбності, українські башкирці зберегли і співочий талант своїх предків. Делегація складалася з учасників ансамблю «Зоряний світ», які на сцені Горбанівського БК виступили з концертом. Слова і навіть манера виконання українських народних і вже сучасних пісень – точнісінько така ж, як і в наших сільських артистів. У селі Золотоношка існує аж п’ять різновікових ансамблів української пісні, найменші – артисти дитячого садочка. Дівчата у свята одягають віночки, сорочки, які самі вміють вишивати, готують вареники. Учні школи, де навчається 62 дітей, вивчають чотири мови: башкирську, російську, німецьку чи англійську та українську. Це одна з чотирьох таких шкіл у всій республіці. Із 3179 школярів української національності тільки 526 мають змогу вивчати рідну мову. Підручники отримують з Києва через Москву в рамках програми культурного обміну держав. Гості визнають, що вдома майже всі, особливо молодше покоління, говорять російською. Таке вже середовище. У Башкирії немає ні телебачення чи радіо, ні друкованих видань рідню мовою українців, діаспора яких становить 55 тисяч осіб.

У Горбанях гості посадили біля будинку культури привезені ними ялиці (російською – пихты), а додому набрали землі. Ще повезли вишитого рушника, принесеного гостям з місцевої церкви. Горбанівський дачник Іван Новак подарував книги українською та кожному гостю по півлітра меду з власної пасіки. А ще на гостину в Башкирію повезли калину, любисток, навіть гарбузове насіння.  Кажуть, в них клімат суровий, яблуневі сади вимерзають, калина теж потерпає. А чорнобривці квітують так само рясно…

Валентина БАТРАК

Просмотров: 521 | Добавил: wladimir0479 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: